Сайт працює в режимі наповнення, дякуємо за розуміння.
З 14 до 20 вересня в Україні проходить Тиждень громадянського суспільства — час, покликаний привернути увагу до ролі кожного у розвитку суспільства, утвердженні спільних цінностей, збереженні історичної пам’яті та зміцненні єдності.
Долучаючись до Тижня громадянського суспільства, Національний музей-заповідник української військової звитяги започаткував акцію «Історія моєї родини — історія України».
Адже історія України — це не лише події, дати та імена, зафіксовані в підручниках і архівних документах. Це передусім історії людей та родин, їхня праця, мрії, випробування, втрати й перемоги. Це фотографії, листи, документи, родинні реліквії та спогади, які передаються від покоління до покоління. До акції долучилися співробітники музею, які відкрили власні родинні архіви та поділилися історіями своїх предків. У цих розповідях — долі звичайних українських родин, на життя яких впливали історичні події різних епох: війни, окупація, важкі повоєнні роки, праця та відбудова, а також любов до рідної землі й прагнення зберегти пам’ять про своїх близьких.
На старій весільній фотографії — мої бабуся і дідусь: Галина Антонівна Мартиненко (у дівоцтві Шевченко) та Мусій Пилипович Мартиненко. Їй — 22, йому — 23. Зима. Молоде подружжя стоїть серед односельців, тримаючи в руках ікони, прикрашені рушниками. Позаду — рідні, друзі, сусіди. Людей так багато, що здається, ніби на це весілля зібралося все Старосілля. Весілля було скромним. Повоєнні роки не залишали молодим особливого вибору. Одяг для нареченого позичили, обручки — теж. Але вони мали те, що не можна було позичити чи купити, — бажання бути разом. Після весілля Галина й Мусій оселилися в землянці разом із дідовою бабусею — моєю прапрабабусею Оленою.
Сьогодні важко уявити, як вони там жили. Працювали тяжко. Бувало, що після цілого дня роботи сідали вечеряти — і бачили в глечику з їжею землю. Верхній шар обережно знімали, а те, що залишалося, їли. Це звучить майже неймовірно. Але це була їхня реальність.
І, мабуть, саме з таких маленьких щоденних випробувань і складалося їхнє життя. Без достатку, без легких шляхів, зате з працею, терпінням і турботою одне про одного. Минуть роки. У них народяться двоє дітей, з’являться четверо онуків, а потім і четверо правнуків. А Старосілля, де вони починали своє подружнє життя, зникне.
Після створення Київського водосховища село Старосілля опинилося під водою. Разом із ним залишилися вулиці, хати, сади, дороги — усе те, що колись було чиїмось домом і чиєюсь щоденною реальністю. Для моєї родини Старосілля тепер існує переважно у спогадах та на старих фотографіях. Молоду родину переселили до Нових Петрівець, де ми й живемо донині.
Галина і Мусій прожили разом 53 роки. У 2005-му відзначили золоте весілля. На це свято рідні подарували їм власні обручки — символ любові, яка пройшла крізь десятиліття, заповнивши ту давню прогалину 1955 року.
Перший правнук Володимир народився ще у 2004 році, а згодом у родині з’явилися ще троє — у 2013му – Соломія та у 2015му – Марія та Михайло.
У 2008 році бабусі не стало. Дідусь прожив до 2020-го.
Іноді я дивлюся на ці фотографії й думаю про те, скільки всього залишилося за межами кадру. За святковим одягом — повоєнна бідність. За усмішками — тяжка праця. За весільними іконами — землянка, в якій почалося їхнє сімейне життя.
Двоє молодих людей, які стоять посеред Старосілля, не могли знати, що колись їхнього села не буде. Не могли знати, скільки випробувань і радості чекає попереду. Вони просто стояли поруч і починали своє життя.
Між цими фотографіями і сьогоденням — понад сімдесят років. Немає Старосілля. Немає бабусі й дідуся. Змінився світ, змінилася країна. Але залишилася ця світлина. Це не просто фотографія — це пам’ять про людей, які жили, любили, працювали, долали труднощі й залишили після себе найцінніше — родину.
А значить, їхня історія триває.
(Олена Вітряна вересень 2026)
Кожна людина ‒ особистість неповторна, а реалізація її прагнення до знань, їх засвоєння і розвиток за своєю силою здатні слугувати поштовхом і підґрунтям для переходу на більш високий цивілізаційний рівень не лише цієї особи, а й суспільства і світового середовища в цілому. Знання, наука були і залишаються рушійною силою прогресу ‒ це вчителі, які ведуть своїх учнів по життю, навчають їх, залишаючи в них частку своєї душі, власних пізнань, ідей. Золоті зерна його щедрої душі проросли у долях багатьох людей і дали добрі сходи. Таким був Сергієнко Володимир Кир’янович (27лютого1921р -3травня 2002р), уродженець села Ярове Кролевецького району, Сумської області. Зусиллями педагогічного складу кількох поколінь, дав путівку в життя тисячам своїх випускників. Більшість із них присвятили себе різним професіям.
В 1946 році очолив школу Сергієнко Володимир Кир’янович – учасник Другої Світової війни. Педагогічний стаж роботи становить 46 років. За час роботи на посаді директора він згуртував працездатний і добросовісний колектив, який працював не шкодуючи часу, сил, здоров’я. На той час учителями працювали: Самко Світла Володимирівна, Преображенська Марія Єфремівна, Яровина Тамара Іванівна, Муренкова Єфросинія Андріївна, Синявська Ганна Пилипівна, Сергієнко Галина Іванівна , Ярмак Галина Петрівна, Сергієнко Федір Якович, Пуховська Євдокія Гнатівна, Кулінченко Ольга Петрівна, Ніколаєва Ганна Іванівна, Старченко Ольга Омелянівна, Пасіченко Євгенія Василівна, Салтиш Іван Григорович, Подтурова Ганна Миколаївна. Володимир Кир’янович – талановитий педагог, блискучий оратор. Усім, кому в свій час пощастило слухати лекції Володимира Кир’яновича Сергієнка, пам’ятають його вміння вдало і творчо ілюструвати теоретичний матеріал цікавими прикладами, подавати нудну математику, як казку.
Користуючись нагодую, цих рядків віддаю шану світлій пам’яті свого дідуся – учителя, який протягом всього свого життя допомагав своїми мудрими порадами спрямовував, завжди шукав нові підходи й нестандартні вирішення різних життєвих обставин. Мій дідусь, що воював ніколи не хотів розказувати про війну. Ніколи!!! Всіх онуків він називав з любов’ю, бо я старша Людочка. Кожна казка, особливо, новорічні свята, бо в мене день народження 29 грудня починалася – зайчик біг по лісу і приніс тобі під ялинку подарунок, а де ж він, чому не почекав, пішов вітати інших діток зі святами. Дуже яскравою та знаменною подією у моєму житті завжди було перебування в рідному селі. Спогади. Прогулюючись по парку та вулицях ми розмовляли, розмовляли, розмовляли… Була чудова зима, гарний настрій і чудова нагода для бесіди. Ми розмовляли і про історію, і про талановитих вчених минулого, і про роль особистості в суспільстві. Щасливі спогади дитинства… Про те, що дідусь, який пройшов Другу Світову, не любив згадувати про війну, – «Чи могла я тоді подумати, що зможу зрозуміти страшну суть цих слів? Чи могли ми всі подумати, що будемо знати суть слів: «За мир! Щоб не було війни»! – «Мирного неба над головою», риторично запитую я зараз себе. Не лише про важкі спогади, якими він ніколи не ділився, але і про уламок снаряду в грудях, з яким він так і прожив до кінця своїх днів. Війна – це завжди покалічені людські долі. Наша нація пройшла через великі уроки історії. Тепер мусимо бути мудрими, щоб зрозуміти: історичний урок – це все–таки дорога до людського примирення». З кожним роком все більше розумієш, те що у житті мені дуже пощастило на талановитих вчителів. Дякувати долі, мені довелося навчатися у кращих з найкращих професіоналів.
Сьогодні я з гордістю можу сказати, що все моє наукове і повсякденне життя овіяне багаторічною турботою, його енциклопедичні знання завжди слугують надійним фундаментом і прикладом для мого інтелектуального розвитку. Поступово у мене склалося міцне переконання, що у житті нічого не трапляється випадково або з кимось зустрічаєшся, то на це воля Всевишнього. Інколи одне знайомство або одна зустріч можуть кардинально поміняти весь твій уклад і, навіть, подальший життєвий шлях . Дуже часто наша доля залежить від окремих, здавалося б, непов’язаних між собою подій та доброї волі інших людей. Ці твердження міцно увійшли у мої думки, оскільки вони підтверджені власним досвідом. Так все і стається. Доводиться зібрати у кулак всі сили і волю для прийняття складних рішень. Тепер я розумію, що саме вимогливість і принциповість, мудрі поради та підтримка рідних і близьких людей істотно збагатила, загартувала і дала змогу по-новому подивитися на життя в цілому. Я із впевненістю можу сказати, що мій справжній вчитель Сергієнко Володимир Кир’янович – щира й добра людина, талановитий і вимогливий керівник. Багато часу проводив у бесідах з людьми та учнями, а тим, хто потребував допомоги, завжди давав добру й щиру пораду. Людям, які зазнали лиха чи горя, віддавав останнє що мав, ніколи не шкодуючи про надану допомогу. Друзів та учнів він обирав за душею та серцем – щирим і добрим. Користуючись нагодою, на цих сторінках хотілося б висловити слова вдячності. Ніколи не забуду слова дідуся. Учитель має бути не лише розумним і обізнаним, а повинен бути перш за все Людиною з великої букви і мати високі моральні якості. Обірвалося його життя 3 травня 2002 року. Однак не проходить і дня, щоб ми не згадували його добрим словом. Ранить біль від великої втрати…У вічність відійшла Людина багата своїми добрими справами.
Життя людське, мов тоненька нитка, обривається, зупиняючи кожного на життєвій дорозі. Сергієнко Володимир залишив по собі добру пам’ять. Тепло його серця і душі вистачало для нас усіх. Ми ніколи не зможемо повірити в те, що навіки перестало битися його турботливе, щире і вірне серце. Плачуть за ним всі стежки, плаче дім, бо не стало ЙОГО в нім. Пам’ять про нього чиста і світла – назавжди залишиться в серцях великої шкільної родини, у літописі історії школи.
Смоловик Людмила Михайлівна
18 липня 1923 року парубок Андрій Натоптаний (04.06.1900 р.н.) одружився з дівчиною Марією Мацьовитою (15.12.1905 р.н.), це зафіксовано записом №146 в книзі №2 довідок про одруження за 1923 рік. (довідка додається). В Андрія та Марії народилося п`ятеро дітей: Григорій (30.10.1924 р.н.), Анатолій (15.07.1937), Ілько (31.07.1934 р.н.), Галина (11.11.1926 р.н.) і Лідочка (1930 р.н). В нас збереглось свідоцтво про народження Галини, видане 26 листопада 1926 року Ново-Петрівською сільрадою, на той час – Гостомельського району Київської округи (документу майже 100 років).
Мій прадід – Натоптаний Андрій Іванович народився 04 червня 1900 року в с.Нові Петрівці в родині хліборобів. Він займався садівництвом, любив вирощувати виноград, в садку були гарні сорти груш та яблук. До речі, одна прадідова груша ще росте на дворі, вона вже дуже стара та всеодно кожного року дає плоди і ми смакуємо грушами до пізньої осені.
Прабабуся Натоптана (Мацьовита) Марія Свиридівна працювала дояркою в колгоспі. Була передовиком сільського господарства та учасником Всесоюзних виставок та передовиків сільського господарства. Була нагороджена медаллю учасника та грамотою з виставки на ВДСГ в Москві в 1950-х роках. Померла прабабуся Марія в 54 роки від запалення легень (в корівнику, де працювала було дуже холодно). Прабабуся Марія знаходилась в Олександрівській лікарні на Печерські в Києві на лікуванні і запитувала чоловіка: «Чому не приходить мене провідати син Анатолій?». А Толік (так його вдома називали) знаходився в тій же лікарні, тільки в іншому відділенні. Про це я розповім згодом.
Під час Другої світової війни з 19 вересня 1941 року по 18 жовтня 1943 року Нові Петрівці перебували в німецькій окупації і село було спалено та майже повністю зруйновано. Мої родичі ховалися в лісі в Горенці, після обстрілів поверталися додому. Одного разу моя прапрабабуся Наталя Семенівна Мацьовита з онукою Галиною додому не повернулися. На лісовій дорозі їх розстріляли німці, подумавши, що це партизани. Анатолій, Ілько і Лідочка побігли додому іншою дорогою разом з іншими родичами. Того дня Лідочка була легко одягнута, сильно промерзла і захворіла. Лікувалась в лікарні в Києві, виявили запалення легень. Врятувати Лідочку не вдалось і невдовзі вона померла. Їй було лише 12 років…
Виявляється на вулиці Свято-Покровській (колишня Леніна) цілий куток вулиці (від вул.Островського до центру села) був з прізвищем Натоптані, це напевно, всі родичі, а на іншій стороні були обійстя господарів з прізвищем Старенькі. В кожної родини на кутку було своє прізвисько. По-вуличному моїх предків називали «Леляки». На превеликий жаль, вже майже нікого немає з тих жителів, діти-внуки попродавали будинки і тепер там живуть нові люди.
Дивом уціліла під час війни прадідівська дерев`яна хата. Я, будучи ще малою, знаходила в огороді біля цієї хати уламки від снарядів, що залишились від тієї війни і запитувала дідуся Гришу: «Що це таке?». Він розповідав про війну, про те як сам воював на Далекому Сході, про молодших братів і сестер, які ховалися по навколишніх лісах. Дід розповів про брата Анатолія, якого відлуння війни зробило інвалідом по зору. На дворищі в землі лежав снаряд, який зірвався через багато років. Анатолій проходив поруч і уламком вибило око, а другим оком він бачив на 15%. Ось тому й не зміг він провідувати маму Марію під час її хвороби, бо сам потрапив в ту ж лікарню, тільки в офтальмологічне відділення.
А тепер, наше покоління, яке про війну знало з книг, історичних фільмів та розповідей ветеранів на собі відчуло, що таке війна… Ось і зараз, коли пишу ці рядки в нас лунає з гучномовців «Повітряна тривога, повітряна тривога! Небезпека рухається в вашому напрямку, пройдіть в безпечні місця!»…
04.09.2026р. Ольга Гугленко (Ільченко)
