Сайт працює в режимі наповнення, дякуємо за розуміння.
З 14 до 20 вересня в Україні проходить Тиждень громадянського суспільства — час, покликаний привернути увагу до ролі кожного у розвитку суспільства, утвердженні спільних цінностей, збереженні історичної пам’яті та зміцненні єдності.
Долучаючись до Тижня громадянського суспільства, Національний музей-заповідник української військової звитяги започаткував акцію «Історія моєї родини — історія України».
Адже історія України — це не лише події, дати та імена, зафіксовані в підручниках і архівних документах. Це передусім історії людей та родин, їхня праця, мрії, випробування, втрати й перемоги. Це фотографії, листи, документи, родинні реліквії та спогади, які передаються від покоління до покоління. До акції долучилися співробітники музею, які відкрили власні родинні архіви та поділилися історіями своїх предків. У цих розповідях — долі звичайних українських родин, на життя яких впливали історичні події різних епох: війни, окупація, важкі повоєнні роки, праця та відбудова, а також любов до рідної землі й прагнення зберегти пам’ять про своїх близьких.
Історія життя родини Натоптаних з села Нові Петрівці
Вишгородського району Київської області
Андрія Івановича (04.06.1900-13.09.1970) і
Марії Свиридівни (15.12.1905-13.01.1959)
18 липня 1923 року парубок Андрій Натоптаний (04.06.1900 р.н.) одружився з дівчиною Марією Мацьовитою (15.12.1905 р.н.), це зафіксовано записом №146 в книзі №2 довідок про одруження за 1923 рік. (довідка додається). В Андрія та Марії народилося п`ятеро дітей: Григорій (30.10.1924 р.н.), Анатолій (15.07.1937), Ілько (31.07.1934 р.н.), Галина (11.11.1926 р.н.) і Лідочка (1930 р.н). В нас збереглось свідоцтво про народження Галини, видане 26 листопада 1926 року Ново-Петрівською сільрадою, на той час – Гостомельського району Київської округи (документу майже 100 років).
Мій прадід – Натоптаний Андрій Іванович народився 04 червня 1900 року в с.Нові Петрівці в родині хліборобів. Він займався садівництвом, любив вирощувати виноград, в садку були гарні сорти груш та яблук. До речі, одна прадідова груша ще росте на дворі, вона вже дуже стара та всеодно кожного року дає плоди і ми смакуємо грушами до пізньої осені.
Прабабуся Натоптана (Мацьовита) Марія Свиридівна працювала дояркою в колгоспі. Була передовиком сільського господарства та учасником Всесоюзних виставок та передовиків сільського господарства. Була нагороджена медаллю учасника та грамотою з виставки на ВДСГ в Москві в 1950-х роках. Померла прабабуся Марія в 54 роки від запалення легень (в корівнику, де працювала було дуже холодно). Прабабуся Марія знаходилась в Олександрівській лікарні на Печерські в Києві на лікуванні і запитувала чоловіка: «Чому не приходить мене провідати син Анатолій?». А Толік (так його вдома називали) знаходився в тій же лікарні, тільки в іншому відділенні. Про це я розповім згодом.
Під час Другої світової війни з 19 вересня 1941 року по 18 жовтня 1943 року Нові Петрівці перебували в німецькій окупації і село було спалено та майже повністю зруйновано. Мої родичі ховалися в лісі в Горенці, після обстрілів поверталися додому. Одного разу моя прапрабабуся Наталя Семенівна Мацьовита з онукою Галиною додому не повернулися. На лісовій дорозі їх розстріляли німці, подумавши, що це партизани. Анатолій, Ілько і Лідочка побігли додому іншою дорогою разом з іншими родичами. Того дня Лідочка була легко одягнута, сильно промерзла і захворіла. Лікувалась в лікарні в Києві, виявили запалення легень. Врятувати Лідочку не вдалось і невдовзі вона померла. Їй було лише 12 років…
Виявляється на вулиці Свято-Покровській (колишня Леніна) цілий куток вулиці (від вул.Островського до центру села) був з прізвищем Натоптані, це напевно, всі родичі, а на іншій стороні були обійстя господарів з прізвищем Старенькі. В кожної родини на кутку було своє прізвисько. По-вуличному моїх предків називали «Леляки». На превеликий жаль, вже майже нікого немає з тих жителів, діти-внуки попродавали будинки і тепер там живуть нові люди.
Дивом уціліла під час війни прадідівська дерев`яна хата. Я, будучи ще малою, знаходила в огороді біля цієї хати уламки від снарядів, що залишились від тієї війни і запитувала дідуся Гришу: «Що це таке?». Він розповідав про війну, про те як сам воював на Далекому Сході, про молодших братів і сестер, які ховалися по навколишніх лісах. Дід розповів про брата Анатолія, якого відлуння війни зробило інвалідом по зору. На дворищі в землі лежав снаряд, який зірвався через багато років. Анатолій проходив поруч і уламком вибило око, а другим оком він бачив на 15%. Ось тому й не зміг він провідувати маму Марію під час її хвороби, бо сам потрапив в ту ж лікарню, тільки в офтальмологічне відділення.
А тепер, наше покоління, яке про війну знало з книг, історичних фільмів та розповідей ветеранів на собі відчуло, що таке війна… Ось і зараз, коли пишу ці рядки в нас лунає з гучномовців «Повітряна тривога, повітряна тривога! Небезпека рухається в вашому напрямку, пройдіть в безпечні місця!»… (04.09.2026р. Ольга Гугленко (Ільченко))
