Сайт працює в режимі наповнення, дякуємо за розуміння.
170 років тому, 15-18 жовтня 1855 року, під час Кримської (Східної) війни 1853-1856 років, відбулася Кінбурнська битва.
Після взяття на початку вересня 1855 року Севастополя, союзники (Велика Британія, Франція, Османська імперія, Сардинія) прагнули розвинути успіх і змусити Російську імперію якнайшвидше визнати свою поразку у війні. Для цього вони планували перенести наступальні дії з Криму на материкову частину України і захопити найбільші портові міста – Херсон, Одесу, Миколаїв. На їхньому шляху перебувала Кінбурнська фортеця, розташована на Кінбурнській косі (нині Миколаївська область), яка перекривала шлях кораблям у Дніпровсько-Бузький лиман. У жовтні 1855 року проти Кінбурнської фортеці відправили британську і французьку ескадри.
Британська ескадра під командуванням контр-адмірала Едмунда Лайонса складалась із 49 кораблів: 6 лінійних кораблів (583 гармати), 17 фрегатів і шлюпів (831 гармата), 10 канонерських човнів, 6 мортирних човнів і 10 транспортів. Французька ескадра адмірала Армана Жозефа Брюа налічувала 31 корабель: 3 броньовані плавучі батареї («Девастасьон», «Лев» і «Тоннант»), 4 лінійні кораблі, 3 корвети, 4 посильні судна, 12 канонерських і 5 мортирних човнів. Разом обидві ескадри були готові висадити на Кінбурнській косі 8-9 тисяч вояків десанту.
Гарнізон Кінбурнської фортеці складався з 5-го резервного батальйону Українського єгерського полку і двох рот Одеського полку – загалом 1447 солдатів і 37 офіцерів під командуванням генерал-майора Максима Кохановича. На озброєнні були 62 застарілі гармати, з них 10 мортир. Британські та французькі кораблі вишикувалися правильними лініями по обидва боки Кінбурнської коси і почали методичний обстріл фортеці. Їхня артилерія суттєво переважала російську за вогневою потужністю. 18 жовтня генерал М. Коханович, вважаючи ситуацію безнадійною, капітулював.
Бомбардування Кінбурну стало одним із яскравих прикладів дій флоту проти берега. Тут вперше в історії в бойових умовах були застосовані броненосні кораблі – три плавучі батареї, зібрані на верфях Тулону за кресленнями французького імператора Наполеона III. Це були пароплави, обшиті 4-дюймовими (101,6 мм) залізними плитами на товстій дерев’яній підкладці та озброєні кількома гарматами великого калібру, що стріляли розривними снарядами. Вони легко руйнували гарматним вогнем кам’яні і земляні кінбурнські укріплення. Водночас, снаряди оборонців фортеці влучали в борти броненосців і розбивалися, не завдаючи їм суттєвої шкоди.
Взяття Кінбурнської фортеці стало останнім помітним успіхом союзних сил у Кримській війні 1853-1856 років. Вони не змогли розвинути оперативний наступ і захопити Херсон, Одесу та Миколаїв. У лютому 1856 року з Кінбурнської коси евакуювали розміщений там французько-британський гарнізон. За чотири місяці від морозів і хвороб він втратив 119 солдатів і офіцерів. Однак Кінбурнська перемога стала дипломатичним козирем союзників під час мирних переговорів.
30 березня 1856 року в Парижі було підписано мирний договір, за умовами якого, зокрема, Російську імперію позбавили права не тільки мати військовий флот на Чорному морі, але й утримувати на чорноморському узбережжі військово-морські арсенали і фортеці. 1857 року російська влада остаточно ліквідувала Кінбурнську фортецю, і вона більше ніколи не відновлювалася. Попри загальну поразку Російської імперії та підписання Паризького миру, яке обмежило флотські амбіції регіону, саме стійкість цих трьох міст завадила союзникам розширити бойові дії вглиб українських земель. Події 1853-1856 років дали потужний поштовх для подальшої модернізації інфраструктури, медицини та військової справи на всьому українському Причорномор’ї.
Підготувала Завідувачка відділу просвітницької, краєзнавчої діяльності та екскурсійної роботи Людмила Смоловик
