Сайт працює в режимі наповнення, дякуємо за розуміння.
День молоді – це не лише свято енергії, веселощів та радості, це і день пам’яті про тих, хто у молодому віці став на захист рідної землі, виявивши мужність, жертовність і безмежну любов до України. Історичне минуле нашого народу зберегло багато імен юних героїв, які в різні епохи стали символами нескореності духу. Особливо це видно на прикладі юних героїв Київщини, зокрема Вишгородщини, які впродовж минулого століття і до сьогодення ставали на захист рідної землі, часто – ціною власного життя.
Бій під Крутами (29 січня 1918 року) – символ жертовності української молоді.
Проти 4-х тисячного більшовицького війська виступило близько 500-600 вояків – переважно студенти та гімназисти з Києва, а також юнаки з юнкерських шкіл і козаки Вільного козацтва. Вони затримали ворога, давши шанс уряду УНР укласти Брест-Литовський мир і зберегти незалежність.
Серед українських студентів, які стали на захист молодої Української Народної Республіки, були й вихідці з Київщини. Один із них – Андрій Омельченко, який був студентом Українського Народного університету, а згодом став старшиною (командиром) студентської сотні. У віці 19 років він поліг під Крутами, стримуючи наступ більшовицьких військ. Згідно з архівами, Омельченко спочатку організував багнетну атаку проти ворога, а потім – наказав відступ, але ці дії не були успішними через чисельну й технічну перевагу супротивника. Омельченка було розстріляно разом із 27 полоненими студентами прямо на станції Крути. За сучасними підрахунками втрати українського війська під Крутами оцінюють у 70-100 загиблих. Серед них – 37-39 полеглих у бою були студентами, які були зовсім юні, яким було по 16-20 років. Їх жертва стала символом самопожертви заради незалежності.
Куренівське повстання (1919)
Куренівське повстання – антибільшовицьке повстання в Києві у 1920 році, яке очолили Ілько Струк, Олексій Гончар (Батрак), Данило Терпило (Зелений). Його учасниками стали робітники, студенти та місцеві повстанці, зокрема з околиць Києва. Багато молоді було із Вишгорода, Старих і Нових Петрівців, які протестували проти радянської влади та мобілізації до Червоної армії. Під час повстання сотні озброєних селян рушили на Київ , вибивши більшовиків з частини Подолу та Куренівки. Повстання жорстоко придушили, багатьох стратили або ув’язнили. Учасники повстання брати Литвиненки К. і Ю., В.Тищенко, В.Дорошенко, були жителями Вишгорода.
10 квітня 1919 року за наказом Петровського і Наркома внутрішніх справ України К.Ворошилова захоплених на Подолі під час повстання 28 повстанців було зварено живими у чанах пивзаводу ім.Поліщука (тепер №2 пивзавод). Серед них були жителі с.Нові Петрівці:
Овсієнко Макар Юхимович, віком 17- 18 років.
1.Мацьовитий Петро Григорович, віком 20 – 22 років.
2.Ільченко Іван Улянович 31 – 35 років.
3.Натоптаний Дмитро Юхимович, віком 18 – 19 років
Голодомор 1932 – 1933 рр
Точних статистичних даних про кількість молоді , що загинула під час голодомору 1932 – 1933 рр. на Київщині нема через брак повних офіційних архівів і замовчування трагедії в радянські часи. Проте історики оцінюють, що внаслідок голоду загинули мільйони українців різного віку, у тому числі багато дітей , підлітків і молоді. За різними оцінками, у Київській області від голоду померло кількасот тисяч людей, тому наслідки від цієї трагедії були катастрофічними для України, зокрема для молодого покоління.
- Втрата молоді – демографічна катастрофа. Втрата цілої генерації молоді позначилася на економіці, культурі та суспільному розвитку.
- Порушення структури сімей. Багато родин вимерло та багато дітей залишилося круглими сиротами.
- Втрата освітнього і культурного потенціалу. Це позначилося на майбутньому розвитку України, зокрема на культурі, науці, мистецтві.
- Психологічні і соціальні травми. Страх, недовіра до влади, зниження народжуваності стали частиною суспільної свідомості.
Друга світова війна (1939 – 1945 рр.)
На початку Другої світової війни молодь Київщини, зокрема Вишгородщини, масово стала до лав Червоної армії – часто приписуючи собі роки, щоб потрапити на фронт раніше, адже вважали, за обов’язок захищати рідну землю. У перші дні мобілізації не було випадків ухиляння від служби – навпаки, до військоматів приходили добровольці. Молоді бійці воювали у найгарячіших точках, нерідко виконуючи найнебезпечніші завдання. Втрати були величезними – значна частина покоління 1920-1924 років народження загинула, не доживши й до 25 років.
1941–1943 роках було мобілізовано з України близько 7 мільйонів осіб, причому 50 % полягли, а серед тих, що вижили, половина повернулася інвалідами.
Загальні людські втрати України в роки війни 8-10 млн. (включно військових і цивільних), а демографічні – понад 10 млн. осіб. Серед них – 4,1 млн військових, понад 5, 7 млн. цивільних полонених, а також 400-450 тис. загиблих примусово вивезених на роботу до Німеччини.
Трагедія «Чорної піхоти» під час форсування Дніпра восени 1943 року стала однією з найкривавіших сторінок війни на Київщині. Радянські командири кидали у бій неозброєних юнаків та старих чоловіків, мобілізованих польовими військоматами просто з визволених сіл, багатьом було лише 14-18 років. У цивільному одязі, без підготовки, неозброєні, вони ставали живим щитом, яких у бій гнали першими. Сотні тисяч загинули на Лютізькому плацдармі. Київщина втратила ціле покоління дітей, які мали жити і відроджувати край від окупації.
Під час Другої світової війни жителі Вишгородщини мужньо стали на захист України. Вони воювали на фронтах, діяли в партизанських загонах, допомагали підпіллю, рятували поранених і ховали переслідуваних ворогом. Серед них була молода дівчина – Олена Семенюк (1923-1942 рр.) 19-річна підпільниця з Вишгорода, що організувала молодіжну групу опору нацистам. Вона допомагала партизанам, розповсюджувала листівки, рятувала військовополонених та євреїв, її схопили у 1943 році й стратили у Бабиному Яру, але її ім’я залишилося у пам’яті як символ жіночої мужності.
Українська повстанська армія (УПА) була створена восени 1942 року на Волині як військове крило (ОУН), що боролася за незалежність України проти німецької та радянської окупації. На Київщині, зокрема у Вишгородському районі, діяльність УПА активізувалася у 1943-1944 роках. Тут діяли розвідницькі та пропагандистські групи, а також невеликі бойові відділи, які мали підтримку місцевого населення. Вони займалися збором інформації, поширенням листівок, організацією схованок і допомогою підпільникам. Серед уроженців Вишгородщини, що брали участь у підпіллі та бойових діях УПА, відомі:
Іван Дорошенко – 20-ти річний отаман із Вишгородщини, очоловав загін, воював проти більшовиків, підтримував зв’язок з підпіллям. Петро Литвиненко – (з Вишгородщини) – молодий підпільник, учасник мережі, що допомагала УПА зброєю та розвідданими.
Іван Рембешевський (« Рен»), командир сотні УПА на Київщині.
Григорій Хмара – діяч підпілля в північних районах області.
Марія Савенко з Іванківського району – зв’язкова та медсестра УПА.
Молодь Вишгородщини стала невидимим фронтом УПА – вони ризикували життям, щоб зберегти зброю, передати донесення, розповсюдити антирадянські листівки. В УПА значну частину бійців становила саме молодь – студенти, учні, сільська та міська молодь віком від 16-25 років. Вони ставали розвідниками, зв’язковими, санітарками, бійцями та командирами, часто жертвуючи власною юністю заради незалежності України.
Революція на граніті (02-17 жовтня 1990 року) стала однією з ключових віх у боротьбі за незалежність України. У ній активну участь брала молодь з Києва та Київщини, зокрема з Вишгородщини. Це були переважно студенти Київських вишів – КНУ ім.Шевченка, КПІ, педагогічних і медичних навчальних заходів, які приїхали з усієї області. Серед учасників були юнаки та дівчата з Вишгорода та навкрлишніх сіл, які вже тоді вважали, що Україна має бути незалежною, а не союзною республікою СРСР.
Імена багатьох лишилися лишилися в спогадах очевидців, але не всі вони потрапили до офіційних списків як єдиний студентский рух. Учасники з Київщини поповнювали ряди голодувальників на площі Жовтневої революції (тепер Майдан Незалежності) та допомагали в організації наметового містечка. Вони поширювали листівки у своїх містах і селах, пояснюючи, чому молодь вийшла на протест. Забезпечували зв’язок між Києвом і районними центрами, організовували підвіз їжі, теплих речей, медичної допомоги.
Революція на граніті стала стала першою масовою ненасильницькою акцією, яка примусила владу СРСР піти на поступки. Вона показала, що українська молодь готова діяти рішуче й мирно задля політичних змін.
Багато учасників цього руху згодом стали активними діячами у період проголошення незалежності 1991 року, у Помаранчевій революції та Революції Гідності. Для Київщини та Вишгородщини це був приклад, як навіть кілька десятків рішучих людей з регіону можуть вплинути на перебіг загальноукраїнських подій.
Помаранчева революція ( листопад 2004 р. – січень 2005 р.)
Це був революційний рух восени 2004 року у відповідь на масові фальсифікації другого туру президентських виборів, коли офіційно оголосили В.Януковича переможцем, хоча насправді підтримка була на боці Ющенка. Молодь із Київщини, зокрема студенти і активісти з Вишгорода, Нових та Старих Петрівців, Лютежу, Ірпеня, Броварів та Борисполя приїжджали до столиці цілими групами – з прапорами, наметами, гарячим чаєм для протестувальників. Саме вони створювали перші чергування біля сцени, організовували волонтерську допомогу, співали гімн і піднімали настрій натовпу. Молоді було на майдані стільки, що просто неможливо перелічити всіх поіменно, але саме молодь була рушійною силою обох майданів як під час Помаранчевої революції, так і під час Революції гідності.
Революція гідності (листопад 2013- лютий 2014 рр.) розпочалася після відмови уряду підписати Угоду про асоціацією з ЄС та через жорстокий розгін студентів у ніч на 30 листопада. Вона переросла у масові протести проти корупції, свавілля влади В.Януковича та за європейське майбутнє нашої країни. Учасниками були люди різного віку й професій – вчителі, студенти, робітники, підприємці, військові. Значну роль відіграла молодь, у тому числі з Київщини. Учасників, які загинули під час мирних протестів у Києві, назвали Героями Небесної Сотні. Найбільше жертв було вбито 18-20 лютого 2014 року, коли силовики та снайпери відкрили вогонь по беззбройних мітингувальниках на Майдані і прилеглих вулицях. Загалом загинуло близько 107 осіб, серед них були люди різного віку та з усіх куточків України, серед яких загинули зовсім юні Герої небесної Сотні:
Назар Войтович (17 років), Устим Голоднюк (19років), Дмитро Паращук(19 років), Роман Гурик (19 років), Юрій Дяковський (20 років), Ігор Костенко( 22 роки), Василь Мойсей ( 21рік), Олександр Плеханов ( 22 роки), Тарас Слободян( 24 роки), Юрій Поправка( 19років) та інші.
Їхній подвиг став символом незламності, жертовності та прагнення українців жити у вільній, демократичній країні.
Антитерористична операція (АТО) розпочалася у квітні 2014 року після російської окупації Криму та захоплення частини Донеччини й Луганщини підтримуваними РФ збройними формуваннями. Її метою був захист територіальної цілісності України та звільнення захоплених територій. Молодь з усіх куточків нашої країни, зокрема і Київщини, активно вступала до лав ЗСУ, добровольчих батальйонів і Нацгвардії .Вони брали участь у боях за Донецький аеропорт, Дебальцеве, Іловайськ, Мар’їнку та інші ключові точки. Багато з них загинули або були поранені, проявивши мужність і відданість країні.
Серед учасників АТО молодь Київщини приймала участь у легендарній обороні Донецького аеропорту( 2014-2015), захисників цього об’єкта назвали «Кіборгами». Така назва з’явилася завдяки стійкості і мужності бійців, які, попри постійні штурми, обстріли та руйнування терміналів, утримували аеропорт 242 дні. Серед « Кіборгів» були зовсім молоді воїни – деяким було лише 18-19 років.
Наймолодші герої, як і старші побратими, воювали пліч-о-пліч, часто без ротацій, демонструючи нечувану витримку.
Одним із наймолодших «Кіборгів» був Святослав Сергійович Горбенко, який народився 26 грудня 1994 року в Полтаві, позивний «Скельд», був студентом Київського Національного унівкерситету імені Тараса Шевченка. У 2014 році, навчаючись на третьому курсі бакалаврату з японської мови та літератури, вирішив вирішив стати добровольцем. 17 серпня 2014 року, потай від батьків, він поїхав до навчального центру «Десна», де записався до ДУК «Правий сектор», Влітку того ж року він склав іспити на військовій кафедрі та отримав подання на звання молодшого лейтенанта, але не встиг отримати пагони – вирушив на фронт.
З кінця вересня 2014 року перебував у Донецькому аеропорту, де брав участь у боях разом із побратимами. 3 жовтня 2014 року, під час бою за Донецький аеропорт, Святослав отримав смертельне поранення осколком танкового снаряда в приміщенні старого терміналу. Святослав Горбенко похований на Берковецькому кладовищі в Києві. У 2021 році, посмертно, йому було присвоєно звання Героя України з врученням родичам загиблого, ордена «Золота зірка» за особисту мужність і героїзм, проявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.
Загиблі та зниклі безвісти серед «Кіборгів» стали символом незламності українського війська. Їхній подвиг увійшов в історію як приклад того, що навіть у безнадійних умовах можна триматися до останнього заради своєї землі й свободи. Останній «Кіборг» вийшов із Донецького аеропорту лише тоді, коли вже не було що захищати – усі термінали аеропорту були зруйновані, разом із ними була підірвана диспечерська вежа, яка стала символом ДАПу. Наші герої отримали наказ відійти, щоб зберегти життя солдатів та бойовий потенціал для подальшої боротьби. Цей вихід не був поразкою, а тактичною операцією – героїчна оборона аеропорту тривала понад сім місяців і стала символом незламності українських військових.
Сьогодні наша Україна знову у вогні: з 24 лютого 2022 року триває повномасштабна війна з Росією. Найкраща, відчайдушніша молодь нашої країни – добровольці та мобілізовані, які стали на захист рідної землі під час повномасштабного вторгнення, не вагаючись пішли у бій за свободу і майбутнє.
Сьогодні ми знову відчуваємо біль втрати. Війна забирає найкращих, найсильніших, найсвітліших…І серед них – наша молодь із Петрівської громади.
Вони не чекали наказів, вони стали на захист України добровільно, віддали своє життя, щоб ми могли житивільно. Їхня сміливість і самопожертва назавжди залишаться в наших серцях. Ми пам’ятаємо кожного. Ми цінуємо їхній подвиг. І нехай світло їхніх сердець завжди освітлює нашу громаду. Ось їхні імена:
Щербатюк Костянтин Анатолійович (30.08.1993- 24.10.2022)
Королевський Дмитро Вячеславович (12.03.1995 – 07.09.2022)
Бровко Ігор Олександрович (18.06.1991-01.04.2024)
Буренок Сергій Сергійович ( 19.08.2001- 23.08.2023)
Проценко Вадим Олегович ( 13.11.1994-15.08.2023)
Гревцов Михайло Ігорович (15.04.1989- 07.07.2022)
Євдокименко Олександр Миколайович (16.01.1987- 13.03.2022)
Єфімов Даниіл Павлович (07.12.1994- 25.09.2022)
Пархоменко Олександр Миколайович ( 10.03.1989- 13.03.2022)
Гузько Вадим Андрійович (30.05.1987- 10.12.2022 )
Онопрієнко Віталій Васильович (14.07.1992 – 28.08.2023)
Панченко Максим Сергійович (10.05.1990 – 14.10.2023)
Шатіло Костянтин Андрійович (08.06.1990 -10.03.2025)
Борецький Олександр Володимирович (23.06.1988 -08.10.2023)
Михайлов Михайло Миколайович ( 14.03.1995 – 20.10.2023)
Кашка Дмитро Григорович (11.01.1989 -03.12.20232)
Кирієнко Руслан Миколаєвич (26.05.1993 – 14.04.2024)
Цвіт нації, її найкращі діти гинуть на фронті – так само, як і сто років тому, борючись за право жити в незалежній Україні. Вічна пам’ять героям, які віддали життя за нашу свободу. Слава тим, хто сьогодні тримає оборону, хто не здається і бореться за кожен клаптик нашої землі.
Їхній подвиг – це заклик до нас: пам’ятати, шанувати й будувати гідну Україну. Бо молодь не лише наше майбутнє – вона вже сьогодні є нашою силою, щитом і совістю. Слава Героям! Вічна їм пам’ять!
При підготовці матеріалу були використані наступні джерела інформації :
1. Сарана Федір Кузьмич. Журнал « Літопис Революції», показчик змісту: 1922 – 33рр., №1-57.Київ 1957-65 ст.
2. Доповідна написана для Вишгородського районного товариства « Просвіта» ім.Т.Шевченка жителем с.Нові Петрівці Кучерявим Іваном Омеляновичем 19 березня 1999р.
3. Shorn 1. Chtyvo/oug.ua. avr.org.ua
4. http:istpravda.com.ua
5. kyiv-more.org.ua
6. kruty.org.ua
7. Тимченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917р.- листопад 1918р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання.- К.: Темпора, 2009. – с.85-86.
